Повномасштабна війна Росії проти України змінила не лише стратегії ведення бойових дій, а й перевернула свідомість людей. Чи справді українці готові не тільки вимагати від держави, а й брати відповідальність за неї? Про свою трансформацію за три роки війни розповідає командир бригади НГУ “Хартія” Ігор Оболєнський.

Розмова, що змусила замислитися

Нещодавно на навчальному полігоні я спілкувався з мобілізованим чоловіком.

— Чому прийшов? — питаю.

— Державу хочу захищати, — відповідає він.

— Так її можна було захищати з 2014-го.

— Ну добре – мобілізували.

— А чого боїшся?

— Жити хочу.

— Всі хочуть, тому треба вміти захистити себе і державу.

— Та я всі ці роки тільки від держави й захищався – боровся за свій бізнес, захищався від силовиків. Нічого не змінилося.

— Ти пробував щось змінити, хабарі давав?

— Може, й давав.

— А міг не давати?

— Міг.

— Ну от – хочеш жити в новій державі, але вирішувати хочеш по-старому. Хочеш жити в Європі, але щоб можна було “порішати”. Ти нарікаєш на державу, але сам можеш бути рішенням для своїх проблем.

Ця розмова наштовхнула мене на роздуми про те, яке головне знання я здобув за час війни. І це – переосмислення цінності держави та необхідності її берегти. Усвідомлення того, що кожна людина може змінювати щось на краще.

Від сорому до гордості

До 1991 року ми не мали власної держави. Російська і радянська імперії були нашими ворогами та робили все, щоб людині було погано. Ми отримали незалежність, не відчуваючи своєї держави й не маючи однакового її розуміння. Хтось вірив у те, що він малорос, хтось – що він європеєць. Люди називали один одного “східняками” чи “західняками”, а не українцями.

Хтось казав, що краще буде з Європою, хтось – що з Росією. Але ніхто не казав, що найкраще і найперше треба бути з Україною. Україною ми не гордилися. І навіть соромилися.

На початку повномасштабної війни ми ще не вміли дбати про державу. Але вже навчилися дбати про родину і бізнес, про життя й свободу. І це стало для нас головною мотивацією воювати.

Війну я, як і багато хто, розпочинав словами: “Я воюю за свою родину і за свободу”. Тоді доєднався до добровольчого формування “Хартія” і більшість часу проводив в окопі з хлопцями. Перебування поруч із людьми давало відчуття впевненості, бо я робив те, що міг особисто контролювати.

Побудова системи та підтримка

З посадою командира бригади прийшло розуміння, що не все залежить від твого прямого контролю. А від того, як ти навчив людей і як побудував систему. Від підтримки, яку ти маєш від інших інституцій, передовсім від командувача Нацгвардії.

Коли ти на командному пункті під час виконання місії й бачиш, що щось іде не так – хтось отримав поранення чи сталося найтяжче і людина загинула – ти сам вже допомогти не можеш. Тоді ти розумієш, що контролюють інші, і працюють так, як ти їх навчив. Що працює бригада, в якій ти будуєш процеси і яка має підтримку вищого командування.

З втратами виникли інші виклики – як потурбуватися про пораненого бійця, як забезпечити родину загиблого, як житиме його дитина? Так, ти намагаєшся дбати через бригаду, через її патронатну службу. Але ж з тобою також може щось статися. Ти не можеш бути на цій посаді 24 години на добу 20 наступних років, поки дитина загиблого воїна стане на ноги.

Коли несеш відповідальність за велику кількість людей, приходить розуміння: подбати про тих, хто воює, їхні родини та дітей може лише налагоджена система – держава та її інституції, як-от Нацгвардія чи інші формування. Це виплати пораненим і родинам загиблих, лікування та реабілітація тисяч людей. Ці процеси не ідеальні, але вони працюють, і ми робимо все, щоб їх удосконалити.

А ще є підтримка бізнесу, громад і громадських організацій. Ти розумієш, що не один. Поруч не лише родина, друзі, побратими, а й люди – українці.

Цінність держави

Війна показала, що є цінним. Через біль і випробування приходить усвідомлення, що саме треба відстоювати та оберігати.

Держава потрібна, щоб захистити тебе від насильства. Бо інші можуть підтримати, а можуть і ні. Крім своєї держави, ти нікому не потрібен – кожна країна дбає передусім про своїх громадян.

Щоб держава вистояла, потрібні мова й національна свідомість. Не вчиш свою – вчитимеш чужу. Те саме зі свідомістю суспільства.

Держава потрібна, щоб людям було краще. Але це “краще” залежить від нашої навченості та розуміння, що кожен може змінювати світ довкола на краще. Від того, наскільки добре ми усвідомимо природу та цінність людини й власної держави.