У серці Українського села в Пармі, де синьо-жовтий прапор гордо майорить на тлі приміського горизонту, з 1 по 3 серпня 2025 року відбувся 25-й ювілейний Український фестиваль, який перетворив територію Української греко-католицької парафії Покрови на яскраве святкування культури, стійкості та єдності. Цей «Срібний ювілей» зібрав тисячі людей, щоб відзначити невгасимий дух України, навіть коли тінь війни з далекої батьківщини нагадує про боротьбу, що триває. Фестиваль, сповнений музики, танців, кухні та тепла, став не лише культурною подією, а й потужним актом пам’яті народу, загартованого випробуваннями.
Фестиваль, що відбувся за адресою 6812 Broadview Road, є серцем української громади Парми — однієї з найбільших у Сполучених Штатах. Повітря у місті було просякнуте ароматами вареників, борщу, голубців, дерунів, ковбаси та чебуреків. «Козацька кухня» стала гастрономічним осередком фестивалю, пропонуючи ці традиційні страви разом із тістечками, тортами, українським і місцевим пивом, вином та напоями. Кожен шматочок був смаком дому для діаспори й запрошенням для гостей відкрити багате кулінарне надбання України.
Територія фестивалю пульсувала життям. Школа українського танцю «Каштан», місцевий скарб, зачаровувала глядачів виступами, що поєднували складну хореографію з яскравими кольорами традиційних костюмів. До них приєдналася школа танцю «Вишиванка» з Чикаго, чия гостьова участь підкреслила міжгромадську єдність. Жива музика — від народних мелодій до сучасних українських пісень — наповнювала повітря, а конкурс талантів і караоке в павільйоні просто неба в неділю дали змогу засяяти місцевим голосам. Український базар, один із найбільших у регіоні, вражав розмаїттям виробів ручної роботи: вишиті сорочки, прикраси, картини та ретельно розписані писанки, кожен предмет — свідчення мистецької душі України. Для дітей «Дитячий куточок» став оазою з розписом облич, майструванням, надувними гірками та іграми, що зробило фестиваль привабливим для всіх поколінь.
Та за святковою атмосферою відчувалася невидима присутність війни в Україні, що додавала події особливої глибини. Українська громада Парми, сформована хвилями імміграції від початку XX століття до пострадянської ери, є бастіоном збереження культури. Цього року фестиваль став ще більш значущим, нагадуючи про те, що стоїть на кону для нації, яка бореться за виживання.
Серед музики та сміху ми познайомились з Артемом Передерієвим, бійцем Третьої окремої штурмової бригади, чия історія втілює незламність українського духу. 35-річний Артем, уродженець Донеччини, до повномасштабної війни жив і працював у своєму рідному регіоні. У квітні 2022 року він добровільно приєднався до захисників України, ставши частиною Третьої штурмової бригади. Під час свого першого бойового виходу на позицію в Чернях на Харківському напрямку ворожий FPV-дрон влучив йому прямо під ноги. Вибух завдав важких травм: обидві ноги Артема були розтрощені, ікру вирвало, одну ногу переламало, а бік зазнав пошкоджень. «Паніки якось не було», — згадує він. Артем встиг накласти турнікет на одну ногу, побратими допомогли з іншою ногою та рукою. Далі спогади затьмарюються: тиждень у комі в харківському шпиталі, ампутація обох ніг і понад 50 операцій, які він переніс за час лікування.
Перші півтора місяця після травми Артем майже не пам’ятає. Два місяці він був прикутий до ліжка. Та, оговтавшись, він почав відновлення з новою силою. З жовтня 2024 року в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні Артем працює з фізичним терапевтом Валерієм Сушиловим. Реабілітація почалася з підбору нового крісла-візка, адже попереднє електричне було незручним для його травм. «Коли я приїхав сюди на реабілітацію, з 1 жовтня почались тренування. Я аж ожив трохи, бо почав щось робити», — розповідає Артем. Він активно тренує руки, прагнучи навчитися ходити на них, щоб полегшити повсякденне життя. «В мене руки тепер замість ніг, тому треба, щоби руки були сильні, щоб пересадити себе куди треба, дістатись чого потрібно. Доводиться бути сильним», — додає він із посмішкою.
На фестивалі Артем був не просто гостем, а живим символом стійкості. Він ділився історіями з дітьми та смакував вареники. «Життя не зупиняється», — сказав він, його очі випромінювали незгасну жагу до життя. «Війна може забрати багато, але не нашу душу». Його присутність нагадувала, що радість фестивалю — це не лише святкування, а й форма опору.
Фестиваль також став осередком єднання. Турніри з футболу та волейболу сприяли дружньому суперництву, а великий розіграш із головним призом у 2000 доларів підтримував високий настрій. Вхід і паркування були безкоштовними, запрошуючи всіх — українців чи ні — долучитися до того, що організатори назвали «найбільшим етнічним фестивалем у Північно-Східному Огайо». Ольга Міґєліч, старша членкиня ради парафії, зазначила: «Це як бути в Україні, не залишаючи Огайо. Ми ділимося нашою культурою, їжею, духом — і робимо всіх почесними українцями на цей день».
Коли сонце сідало в останній день, фестиваль завершився тихою молитвою за мир, яку провели священики парафії Покрови. Їхні голоси лунали українською під вільним небом Огайо. Для громади, яка бачила, як її батьківщина переживає неймовірні труднощі, фестиваль був більше, ніж святкування — це була декларація ідентичності, відмова бути стертими. Артем Передерієв стояв серед них, спираючись на побратимів, його голос зливався з хором. У той момент Українське село в Пармі стало не просто місцем, а обіцянкою: Україна та її люди витримають.
